Допомагаючи, ми змінюємо світ!

Дарині було всього чотирнадцять, коли її світ зруйнувала війна. У лютому 2022 року її розбудив не будильник, а мама, яка легенько торкнулася її плеча.

“Ми маємо їхати, — почула вона”.

Сонливість миттєво зникла, поступившись місцем страху та нерозумінню. Той день закарбувався в її пам’яті назавжди: вікна, що здригалися від вибухів, гучні сирени, паніка навколо. Вона усвідомила, що її звичне життя розлетілося на друзки.

Коли Дарина з мамою виїжджала за кордон, вона вірила, що це лише тимчасово.

“Я думала, що все закінчиться за кілька тижнів”, — зізнається вона.

Але тижні перетворилися на місяці.

У Польщі дівчину огорнула самотність. З життєрадісної школярки, яка завжди була в оточенні друзів, вона перетворилася на тінь самої себе.

“Я не хотіла ні з ким говорити, не заводила знайомств, а мої друзі з України роз’їхалися по світу”, — розповідає Дарина.

То був час тиші та ізоляції. Вона рятувалася малюванням та фільмами — у них шукала світ, де не було війни.

Зміни принесла Варшавська Українська школа, яка стала для неї не просто навчанням, а простором, де вона відчула себе собою.

“Це місце дало мені більше, ніж вісім років навчання в Харкові”, — каже з усмішкою.

Літні табори, екскурсії, нові друзі — усе це повернуло їй радість життя. Відчуття глибокого смутку поступилося місцем надії.

Дарина сумує за Харковом. Її голос злегка тремтить, коли вона згадує бабусю, яка завжди повторює:

— Сумую за тобою, хочу тебе побачити.

Вона мріє знову пройтися рідними вулицями, зустріти друзів. У Польщі кожне “добрий день” нагадує їй про Україну.

Попри все, Дарина впевнено дивиться у майбутнє. Вона хоче стати стоматологом, але також замислюється про психологію. Війна навчила її розуміти людський біль.

“Для всіх, хто допомагає нам, у мене є лише одне слово: дякую”, — каже вона.

Сьогодні дівчина знову мріє. В Українському домі ми допомагаємо дітям, які пережили війну та втратили дім, надаючи їм підтримку, безпеку та можливість інтеграції. Завдяки цьому вони знаходять стабільність у новій реальності.

Дарина не мала вибору. Ти маєш. Твої 1,5% — це менше болю і більше надії. Підтримай нас!

Яна мала все необхідне для спокійного життя в Україні – квартиру, автомобіль, стабільну роботу медсестри. Щоранку вона готувала сина до школи, а потім поспішала до пацієнтів. У неї були друзі, плани на майбутнє. А потім почалася війна.

“Це був жах… Мій брат зателефонував із-за кордону й сказав: ‘Ви повинні виїжджати, якщо маєте змогу’. Ми швидко зібралися. Тоді моєму синові було 11 років”, – згадує Яна.

Подорож до Польщі була важкою, але найгірше було попереду. Чоловік Яни залишився в Україні.

“Він пішов добровольцем. Не був військовим, але вирішив боронити країну. Йшли місяці й він говорив: “Я втомився від стресу і всього, що тут відбувається. Мрію просто помитися й заснути в чистому ліжку”.

Через вісім місяців чоловік Яни отримав поранення й помер у лікарні.

“Щодня я стежила за новинами, шукала бодай якусь інформацію про нього. А потім командир телефоном повідомив, що його не стало. Забрати тіло з прифронтових територій непросто. Це тривало десять днів. Це були найдовші дні мого життя”.

Яна залишилася сама з сином у чужій країні, охоплена болем і нескінченною скорботою.

“Мій син завжди шукав людей, а потім почав закриватися в собі. Сидів удома за телефоном і комп’ютером, дивився у вікно, як кошеня, що хоче вийти, але боїться. Це мене налякало”.

Яна й сама почувалася розгубленою.

“На першій зустрічі групи підтримки мені потрібно було розповісти про себе. Я сиділа й думала: “Хто я? Ніхто. Моє життя – це кошмар. У мене важка фізична робота, чоловік загинув, дитина віддаляється. Я не бачила виходу”.

Завдяки Українському дому Яна почала знаходити опору. Вона відвідувала зустрічі з психологом, брала участь у творчих майстер-класах, поступово відкриваючись людям та новим можливостям. Психологічна підтримка допомогла їй навчитися жити з болем і долати травму. Щодня вона ставала сильнішою, щоб бути опорою для сина.

“Одного разу він сказав мені: ‘Мамо, якщо ти не заспокоїшся, я втрачу й тебе”. Саме він навчив мене жити далі”.

Сьогодні Яна поволі відбудовує своє життя, хоча розуміє, що рани війни ніколи повністю не загояться. У Польщі сотні тисяч таких жінок, як вона. Щодня вони постають перед труднощами та скорботою. Український дім стає для них місцем підтримки. Тут вони знаходять психологічну допомогу, відчуття безпеки та простір для відновлення.

Яна повинна бути героїнею для свого сина. Стань героєм для неї. Підтримай та перекажи 1,5%!

Твої 1,5% – це менше болю та більше надії. 

«Була п’ята ранку 24 лютого 2022 року. Нас розбудив гуркіт вибухів. Я жила в Києві, у друзів. Ми всі схопилися з ліжок, розгублені, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Через мить знову заснули, заспокоюючи себе, що це просто інцидент. О сьомій ми усвідомили — почалося повномасштабне вторгнення.»

Так починає свою історію Олена, яка приїхала до Польщі, рятуючись від війни. У її голосі біль, але і неймовірна сила духу.

У день, коли почалася війна, Олена готувалася до операції. Діагноз — рак кишки на пізній стадії. Та телефони лікарів мовчали. Стало очевидно: шансів встигнути на операцію немає. А хвороба не чекала.

«Я подивилася в дзеркало і сказала собі: Лєна, ти маєш бути сильною. Почалася нова боротьба за життя. Пакуй речі. Тобі треба їхати».

Без медичної документації, лише з рукописним листом польською мовою, Олена пішки перетнула кордон із валізою, повною ліків. «Мені потрібна операція. В Україні шансів немає. Будь ласка, врятуйте мені життя», — написала вона. Польща відповіла. Лікарі негайно організували операцію, навіть не чекаючи на гарантію оплати. «Я буду вдячна їм до кінця своїх днів».

Попри блискуче проведену операцію, хвороба повернулася — метастази дали про себе знати на тлі постійного стресу. Олена продовжує боротьбу. Вона пройшла курс хіміотерапії та сучасне лікування в Польщі, яке, на жаль, недоступне в Україні через війну. У пошуках підтримки та реабілітації вона знайшла прихисток в Українському домі. Тут опанувала польську мову, закінчила курс медичної термінології й отримала сертифікат. Тепер Олена волонтерить, допомагаючи польським лікарям краще розуміти пацієнтів з України.

«Це було як здійснення мрії. Я більше не шукала всього в Google. Тепер я знаю ці терміни! Курс дав мені нову надію. Я знову відчула, що можу все».

Клуб Українських Жінок став для неї безпечним місцем.

«Тут я наче вдихнула свіже повітря. Курси малювання, вишивки, ручної роботи – спочатку в мене нічого не виходило, після хіміотерапії мені важко було рухати пальцями. Але тіло – мудра машина. Повільно я почала відновлюватися».

Кожна допомога, навіть переказ 1,5% податку, для таких людей, як Олена — це реальний шанс на здоров’я, безпеку і нове життя.

«Нам потрібна підтримка на роки, бо війна в Україні досі триває, а люди продовжують приїжджати до Польщі в пошуках прихистку. На початку діяв організований механізм, працювало багато волонтерів, які допомагали зробити перші кроки. Сьогодні ситуація змінилася — волонтерів бракує, а ті, хто приїжджають, розгублені, не знають, із чого почати. Ми маємо допомогти їм знайти шлях до нового життя».

Олена не втрачає надії, хоча щодня веде подвійну боротьбу: з раком і війною.

«Це моя найбільша молитва, моя найбільша надія, що війна дивом закінчиться. Не знаю, чому, але вірю в це і сподіваюся всім серцем».

Вона підкреслює, що наші народи багато що єднає: спільне коріння, схожа культура та традиції роблять інтеграцію простішою та природнішою.

«Ми — сусіди, ми справді брати й сестри. У родині не завжди все ідеально. Сестри можуть сваритися, але потім миряться. У нас спільне коріння, подібна культура. Навіть на Різдво ми бачимо, як багато нас єднає. Ми готуємо ті самі страви, говоримо схожими мовами. Це більше, ніж сусідство. Це братерство».

Передай нам 1,5% — в Українському домі ми даємо таким людям, як Олена, шанс на майбутнє. Ми створюємо безпечний простір, де вони можуть отримати підтримку, здобути нові навички, а головне повірити в майбутнє.

Твої 1,5% — це менше болю і більше надії.